ЦІКАВО ПРО СВЯТ-ВЕЧІР

СВЯТ-ВЕЧІР

Зима. Навколо біліють сніги. Мороз ніби пензлем розмалював
вікна. Дерева обсипані інеєм і обліплені снігом. Нерухомі, білі,
немов кришталеві, стоять вони, як у казці, і сяють самоцвітами
від першого променя січневого сонця. Ранок. Над кожною хатою
стовпом в’ється дим. Тихо. Здасться, що село ще спить: на вули-
цях нема нікого. Але в кожній хаті давно кипить робота...

Сьогодні особливий день

З давніх-давен у нас на Україні словом і ділом, словесним тво-
ром і магічним актом, всією обстановою люди створюють у цей
день образ багатства, щастя, миру і спокою у своєму домі Ще
вдосвіта, як тільки день синім проблиском заглянув у хату крізь
замерзлі шибки, господиня приступила до праці. Першою магіч-
ною дією було добування нового вогню. Господиня дістала з по-
куття кремінь і кресало, які останні дванадцять день лежали під
образами. Вона перехрестилася тричі і, ставши обличчям до сон-
ця, викресала «новий огонь». Цим вогнем вона розпалила в печі
дванадцять полін, що їх припасала та сушила дванадцять днів
останнього місяця.
Через кілька хвилин у печі вже палають сухі дрова; на проти-
лежній стіні кидається химерна тінь.
Господиня пов’язалася хусткою, засукала рукава і заходилася
готувати дванадцять свят-вечірніх страв: наставила узвар, ва-
рить горох, квасолю, смажить капусту, рибу, ліпить вареники,
готує бараболю, гриби, кашу гречану з конопляним молоком, го-
лубці з пшоном, коржі з маком та кутю з товченої пшениці. В
усьому їй допомагають діти, а найбільше — старша дочка.
В цій багатій, але пісній вечері господиня представляє найго-
ловніші плоди поля, городу і саду. Ніби дає звіт новому рокові за
своє багатство в минулому році.
В той час, коли господиня поралася біля печі, господар напо-
їв худобу, підстелив свіжою соломою та дав їй свіжого пахучо-
го сіна. Потім він поодкидав сніг від хати, розчистив стежки і
уважно оглянув усе господарство. Все живе і мертве, що є в гос-
подарстві, повинно зустріти урочисту хвилину Свят-Вечора на
своєму місці. Ніщо не може бути в цей вечір поза домом, у чужих
руках — позичене чи десь забуте.
Всі члени родини теж повинні бути вдома. «Боже сохрани, —
кажуть люди, — десь заночувати в цю ніч, цілий рік будеш блу-
кати по світі». Боронь, Боже, і сваритися в цей день! Навпаки,
добре помиритися з ворогами, щоб у новому році було мирно і в
хаті, і поза хатою. Та не завжди господиня знає своїх ворогів, а,
щоб не помилитися чи когось не забути, вона заворожує всіх ра-
зом. Для цього вона затикає клоччям усі дірки в ланках та осло-
нах і заклинає:
«Не дірки затикаю, а роти моїм ворогам, щоб їх напасті не зло-
вили мене через увесь рік».
Та цього ще мало. Завзята господиня веде далі свою боротьбу
з ворогами, вона зав’язує ґудзі на мотузці — стільки ґудзів, скіль-
ки має ворогів, а коли сідатиме вечеряти, то покладе той моту-
зок під себе, примовляючи:
«Щоб так мої вороги мовчали, як ці ґудзі мовчать!»

Щоб увесь рік жити багато...

І так у турботах проходить день. Сьогодні не снідають і обхо-
дяться без обіду. Хіба дітям, що не можуть терпіти голоду, мати
дозволить дещо з’їсти, та й то лише в обідній час.
Коли вже сонце схилиться до заходу, починається готування
домашнього вівтаря з найважливішого домашнього знаряддя і
снопа жита — символа врожаю. Господар вносить сніп жита —
«дідуха». Переступаючи поріг, він скидає шапку і вітається з гос-
подинею, ніби вперше входить до хати:
— Дай, Боже, здоров’я!
— Помагай Біг, — відповідає господиня, — а що несеш?
— Злато, щоб увесь рік ми жили багато! — говорить господар,
зупиняючись посеред хати. Тут він хреститься і, звертаючись до
родини, віншує:
— Віншую вас із щастям, здоров’ям, з цим Святим Вечором,
щоб ви в щасті і здоров’ї ці свята провели та других дочекались
— від ста літ до ста літ, поки нам Пан Біг назначить вік!
Повіншувавши, господар підносить «дідуха» високо над сто-
лом і ставить на покутті під образами. Далі він перев’язує «діду-
ха» залізним ланцюгом і кладе біля нього ярмо, чепіги від плуга
і хомут. Господиня добуває із скрині нову білу скатерку і все це
накриває.

Від злої сили...

Господар знову виходить з хати і вносить оберемок соломи та
сіна. Солому він розстеляє по долівці, а сіно ділить на дві нерівні
частини. Меншу кладе на покутній бік столу, а з більшої робить
копичку під столом. Зверху на копичці сіна ставить черепок з
жевріючим вогником, де куриться ладан, наповнюючи хату свя-
точними пахощами. Збоку коло сіна, під столом, господар кла-
де ще «заліззя» — леміш від плуга, гистик без держака та сокиру.
Діти по кілька разів торкаються тих речей босоніж, — «щоб ноги
були тверді, як залізо».
В цей «таємничий» вечір магічними діями і «заліззям» госпо-
дарі захищають свою господу від «злої сили», щоб позбутися її не
тільки на цей вечір, а й на весь господарський рік.
Господар і господиня з новоспеченим «святочним» хлібом, ме-
дом та маком обходять двір, комори та обкурують все це ла-
даном. Біля обори, де стоять корови, господиня густо посипає
насінням дикого маку, — «щоб відьми, його визбируючи, не мо-
гли приступити до худоби». На закінчення цього обходу господар
«зарубує» поріг — «щоб звір не міг переступити». Йдучи в обхід,
жінка вбирає собі на голову чоловічу шапку,— «щоб цілий рік хо-
дити простоволосою».
У хаті господиня кладе під скатерку на чотири кути столу по
голівці часнику, — «щоб злу силу відігнати».
Свята, «багата» вечеря, виготовлена на «новім» огні з різно-
родних плодів землі, з дотриманням відповідних «законів», стає
невичерпним джерелом магічної сили; на утворення нового ба-
гатства в новім році, а також на відвернення всякої супротивної
сили. Майже всі магічні акти виконує голова родини — господар,
а йому допомагають дружина, діти і навіть гість, якщо такий у
цей вечір нагодиться до хати.
На сіно, що намощене на покутньому кінці столу, «невинна
душа» (дитина до семи років) кладе три хліби або калачі, грудку
солі і ставить велику воскову свічку. Мати виставляє полумиски
з вечерею на стіл, а на сіно, що на покутті біля «вівтаря», ставить
горщик з кутею та узваром.
Хоч діти вже дуже голодні, все ж вони не відважуються про-
сити у матері їсти — терплять і крізь вікно пильно дивляться на
небо: чи не зійшла вже вечірня зоря, що має сповістити всім лю-
дям про велике чудо — народження Сина Божого!

Свята Вечеря

До хати входить батько і урочисто сповіщає родині, що Святий
Вечір уже почався, бо на небі засяла вечірня зоря. Але перш ніж
приступити до вечері, йому треба нагодувати худобу і «запроси-
ти гостей». Господар бере миску, підходить до столу і набирає по
кілька ложок кожної страви. Господиня дає йому хлібину та чер-
пак з медом, а для пса окремо — окраєць хліба і грудку овечо-
го лою. Тримаючи в руках усі ці «дари», в кожусі, але без шапки
батько вийшов з хати. На порозі його зустрічає вірний приятель
і добрий вартовий господарства — кудлатий Сірко. Передчува-
ючи приємність, він весело замахав хвостом і голосно загавкав.
Господар урочистим голосом говорить до нього:
— Це той хліб і вівці, що ти доглядав мені весь Божий рік. Як
служитимеш вірно і в цьому році, то в наступному Святому Ве-
чорі ще більше візьмеш!»
З цими словами він — не кидає, а кладе перед псом хліб і лій,
а сам іде до стайні. Сутеніє. Скрипить під ногами сніг, мороз до-
шкульно щипає обличчя... Господар відсунув примерзлі двері і
ввійшов у стайню. Там тепло, щедро підстелено соломою, а за
драбинами сухе зелене сіно пахне луками. Корови й воли ліниво
повернули голови і тихим протяжним «Му-у-у!» привітали госпо-
даря. Коні тихо заржали, а вівці у своїй загороді збилися докупи
і, вижидаючи, дивляться на господаря. Господар поставив мис-
ку з вечерею на вікно, а сам узяв у руки хліб і, підходячи до кож-
ної тварини, благословив її, тричі торкаючися хлібом до голови:
— Благословляю тебе цим святим хлібом і закликаю на тебе
добро, щоб ти звіря не боялася, грому не лякалася та щоб мина-
ли тебе чорні напасті!»
Отак поблагословивши, він бере черпак із медом і малює хрес-
тик межи очима кожної тварини. Після цього, в чисто вими-
те дерев’яне корито він сипле з миски вечерю, кришить туди
хліб, досипає борошна, солить сіллю, все це добре перемішує
дерев’яною кописткою і розділяє поміж усіма тваринами, що є в
господарстві.
Вдарити сьогодні будь-яку тварину — великий гріх! У цю ніч,
опівночі, всяка німина людською мовою розмовлятиме з Богом.
Бог запитає, як їй ведеться у господаря. Якщо господар не б’є її
і добре годує, вона похвалить його перед Богом, а коли б худоба
голодна була і заплакала, то нехай потім нарікає такий господар сам на себе, якщо йому не поведеться з худобою в наступному
році.
Після цього господар, якщо має пасіку, відвідує бджіл і дає їм
сити. Господиня тим часом відвідала курей, качок, гусей і всіх їх
нагодувала вареною пшеницею — «кутею».

Морозе, морозе, іди до нас кутю їсти!

Повернувшись від худоби, господар знову набирає в чисту
миску по ложці всіх святвечірніх страв, зверху ставить кухоль з
медом та склянку з водою і кладе калач, кілька горіхів і яблуко.
Все це він тримає лівою рукою, а праву озброїв бичем від ціпа;
потім без шапки виходить за поріг і стає під дверима. Господиня
замкнула за ним двері на засув, погасила світло і наказала дітям
сидіти тихо, не ворушитись. У хаті — напружений настрій. Кож-
ний відчуває, що там — за замкненими дверима, на дворі має
відбутися щось таємниче.
Діти вірять, що батькові загрожує небезпека, що він стоїть віч-
на-віч із стихійними силами природи. До нього може з’явитися
«гість» в образі крижано-снігової потвори, що тиняється в цю ніч
по далеких степах, великих лісах та страшних нетрях у супроводі
цілої зграї голодних вовків. Діти не один раз чули казку про ста-
рого лісника, що з внуком — малим бешкетником Степаном жив
десь у Чорному лісі. На Свят-Вечір вийшов лісник «закликати
гостей», а Степанкові наказав сидіти тихо. Внук не послухався
діда і вибіг із хати... Як тільки він вибіг, — піднялася завірюха,
завили вовки і велетенський крижаний дідуган у сніговій кереї
та ще й зі сніговим мішком за плечима з’явився перед хатою ліс-
ника. Він схопив неслухняного Степанка за чуприну та — в мі-
шок! «Оце, — каже, — буде вовкам на вечерю!»
Діти пам’ятають цю казку і бояться. Вони притулилися в тем-
ній хаті до матері і мовчки тремтять, чекаючи кінця страшної
магічної дії, що там, за дверима виконує їхній батько.
Тим часом господар надворі з вечерею в руках та бичем, ви-
кручувався «за сонцем», вдивлявся у безкраю далечінь, зоряного
неба і тричі робленим басом гукав:
— Морозе, морозе, йди до нас кутю їсти!
Він на мить зупинявся, ніби вслухався у спокійну тишу зим-
ної ночі, і знову гукав:
— Морозе, морозе, йди до нас на вечерю!
Після третього разу він сердито погрожував бичем, примовля-
ючи:
— Як не йдеш, то не йди і на жито-пшеницю, усяку пашни-
цю. Іди краще на моря, на ліси та на круті гори, а нам шкоди не
роби!
Потім господар запрошував сірого вовка:
— Іди і ти на кутю, сірий вовче, а як не йдеш, то не бери у нас
ні телят, ні ягнят, ані малих поросят!
Нарешті господар просив чорні бурі та злі вітри. Він щоси-
ли гукав у безмежну далечінь нічної темряви, ніби справді хотів,
щоб його почув цей, останній «гість»:
— Чорні бурі та злії вітри, приходьте до нас на Святу Вечерю!
А коли тепер не прийдете на дари Божі, на страви ситі, на горіл-
ки палені, на все велике добро, на яке ми вас просимо, то не при-
ходьте до нас і вліті та не робіть нам шкоди на ярині і на житі!
Після цих запросин батько повернувся до хати, не оглядаю-
чись, і щільно зачинив за собою двері. До кінця вечері вже ніхто
не повинен виходити з хати і двері не можна відчиняти. «Хоч би
там не знати що скоїлося, а дверей, було, батько не відчинять»,
— згадує Свирид Галушка.

Спільна вечеря всього роду

Свята Вечеря — це спільна вечеря всього роду. Навіть мертві
родичі і безвісти загинулі — всі мають у цей вечір зібратися ра-
зом, щоб трапезувати цілим родом.
Живі, пам’ятаючи своїх мертвих родичів, ставили для них
кутю та узвар на вікнах, розкидали варений біб по кутках, зали-
шали немитими ложки та миски після вечері, — «щоб душі могли
їх лизати для поживи». Сідаючи на стілець чи на лавку, проду-
вали місце, — «щоб не привалити собою мертвої душі», бо в цей
вечір «мертвих душ з’являється сила-силенна! І скрізь вони є: на
лавках, на вікнах, на столі та під столом...»
Господар запрошує всі мертві душі на Свят-Вечерю. Він бере
миску з кутею, ставить її на шматок полотна, запалює свічку і лі-
пить її до миски. Все це він бере обома руками і обходить три-
чі «за сонцем» навколо столу. Потім ставить миску на стіл, а сам
стає на коліна перед образами і молиться за померлі душі. Жін-
ка і діти, наслідують приклад батька і всі разом моляться вголос:
«Просимо Тебе, Боже, щоб і тих душ до вечері допустив, що ми
про них не знаємо; що в лісі заблудилися, у водах утопилися, в
темних нетрях задушилися. Молимось Тобі, Боже, за тих, що ніх-
то про них не знає, лягаючи і встаючи, і дорогою йдучи ніхто не
згадає. А вони, бідні душі, гірко в пеклі пробувають і цього Свя-
того Вечора чекають. Від нас у цей вечір молитви йдуть і мерт-
ві душі спом’януть!»
Перехрестившися тричі, вся родина повторює за батьком дру-
гу молитву — «за себе»:
«Господи, захисти худібку мою від звіра, а мене грішного (ім’я
рек) від віри поганої та від безвір’я — на росах, на водах та на
тяжких переходах. Дякуємо Богові Святому, що поміг нам доче-
катися у мирі і спокої цих Божих свят. Та поможи, Боже, їх у ра-
дості відправити і від цих за рік других дочекатись. Амінь».
Після молитви господар знову бере в руки миску з кутею з по-
лотном та свічкою і передає її господині, кажучи:
«Ми всі, з усього щирого серця і з Божої волі, кличемо правед-
ні і грішні душі на святу вечерю, даємо їм усе, що маємо — щоб
вони на тім світі вечеряли, як ми тут. Ми дбаємо і за ті померші
душі, що на світі погибли і порятунку не мали. Нехай Бог прийме
для них цю нашу вечерю. Я їх стільки запрошую і закликаю на
цю тайну вечерю, скільки у цім полотні є дірочок та скільки зер-
нин у солодкій куті Божій. Амінь».
Господиня бере з рук господаря миску, ставить на стіл, і ро-
дина починає вечеряти. Спочатку їдять кутю, а потім — голубці,
вареники, смажену рибу, капусту — все, що готувалось, а запи-
вають узваром.
Буває так, що господарі вже поважні люди і їхні діти розбре-
лися по світі або повмирали, а вони на старі літа лишилися са-
мітними. Осиротіла мати, сідаючи за Святу Вечерю, згадує сина
такими словами:
«Сину мій, синочку Свириде, хто сказав би, що ти вже цього
Свят-Вечора не будеш з нами вечеряти, а будеш по світі блукати.
Тут твоє місце порожнє стоїть, тут і твоя ложечка лежить — тебе
дожидає!»
Нелегко такій матері стримати сльози ...
Якщо на цей час трапиться сторонній чоловік, його теж за-
прошують до столу. Гість на Святій Вечері, за віруванням наших
предків, приносив щастя в дім. У селі Млієво на Київщині існує
переказ про те, як невідомий чоловік, що збився з дороги, потра-
пив на Святу Вечерю до великої бідної родини. Хоч як було тіс-
но біля столу, все ж сім’я якось викраяла місце подорожньому.
На другий день ранком, коли подорожній уже мав знову вийти
на шлях, він показав тій бідній, але гостинній родині, де закопа-
но дорогоцінний скарб. І з бідної великої родини зробилися бага-
тії на всю Гетьманщину.
Під час вечері виходити з-за столу не годиться, розмовляти ба-
гато — теж не добре. Першу ложку куті господар підкидає до сте-
лі, — «щоб так ягнята стрибали, як ця пшениця скаче від землі до
стелі!» Другу ложку куті підкидає, — щоб телята рикали так, як
це зерно стрибає від землі до стелі», а третю — «щоб бджоли ро-
їлися».
Кожна подробиця під час вечері має віще значення: якщо тінь
на стіні подібна до скирти — буде врожай на хліб, до копиці —
сіна буде багато, до дерева — садовина вродить...
Якщо хлопець під час вечері захоче води напитися, батько
йому пити не дасть і скаже:
— Не пий, сину, води за Святою Вечерею, ти — козачого роду.
Як виростеш — у похід підеш слави здобувати, а в походах вся-
ко буває; буває і так, що спрага мучить. Отож знай: витримаєш
спрагу за Святою Вечерею — ніякі походи не страшні!
Якщо син під час вечері пчихне — батько дарує йому лоша, бо
це знак, що козаком буде. Якщо ж пчихне дівчина, то це знак,
що вона в господині збирається, і батько їй теля, буває дарує —
«на щастя».
На Великій Україні діти носять вечерю до своїх близьких ро-
дичів: онуки — до баби і діда, племінники — до тітки і дядька,
хрищенники — до хрищених батьків. «А як я був малий, — зга-
дує Свирид Галушка, — то носив вечерю до баби-пупорізки, бо
в нашому селі вона вважалася за родичку тим, кого приймала».
Заносячи вечерю, люди ніби намагаються приєднати живих
членів роду до спільної, святвечірньої трапези.
Звичай цей відбувається так: діти, найчастіше хлопчик з ді-
вчинкою, йдуть до діда й баби з вузликом. Постукають у двері,
переступлять поріг, хлопчина скине шапку і говорить:
«Добрий вечір, з Святим Вечором будьте здорові! Просили тато
й мама і ми вас просимо на вечерю — нате вам вечерю!»
Баба візьме з дитячих рук вузлик, роздягне своїх онуків — бо-
дай скине з них кожушки — і посадить за стіл, частуючи солод-
кою кутею чи медяником. Дід звичайно наділить їх горіхами та
дасть по кілька дрібних монет. Потім баба загорне їм у вузлик
свій калач, кілька пиріжків чи вареників — обмінює вечерю.
На Гуцульщині та на Покутті заможніші ґазди несуть вечерю
до бідніших. Цей звичай пов’язаний там зі спомином про помер-
лих родичів.

По вечері

По вечері починаються забави. Малі діти бігають по долівці,
тішаться ялинкою1 — якщо є така, залазять під стіл і там «квок-
чуть», — «щоб квочки сідали». Мати їм кидає за це в солому го-
рішки та дрібні гроші.
Поступово все затихає і наступає святвечірня тиша. Малі діти,
набавившись, лягають спати, а старші понесли вечерю до діда
і баби. Батько та мати в напівтемряві, при мигтячому вогнику
свічки, схилились над столом і тихим голосом співають:

«Бог Предвічний народився...»